П`ятниця, 26.04.2024, 20:28
Червонівська сільська бібліотека
Наталія АндрухНародна поетесаНародна поетеса Андрух Наталія Іванівна. Я- поетеса із народу, Мала краплинка джерела, Що голубу прозору воду Несе трудівникам села. ...Народе мій, моя країно, Хати біленькі у садках! А в серці - пісня солов'їна Немов узір на рушниках. Наталія Андрух Перше запитання, яким вона мене зустріла в своїй хаті, було якесь глибоко людське: - Скажіть, будь ласка, чи ви не голодні? Вже далеко по обіді, чоловік ви в селі новий, а їдальні в Червоному немає. Пізніше Наталія Іванівна розповість, що це в неї з дитинства- так наголодувалась, що не забуде до смерті. І не може спокійно розмовляти з людиною, якщо ше знає чи вона щось їла. Під час війни ми з мамою еваюкувались в Саратовську область. Я весь час хотіла хліба, він мені ночами снився. Одного разу в нас зупинився на ніч молодий офіцер з дружиною. Я побачила в нього білого батона, попросити не сміла, однак дивилася на нього такими очима, що вони мені оддали половину. А в сорок сьомому, уже на Вінниччині, теж було тяжко. День при дні мама варила бевку- дві ложки борошна на казанець окропу, ледь підсоленого, бо солі теж не було. Ходили в ліс по гриби- того літа дуже вродили гірчаки. Носили їх мішками, потому довго мочили в кориті, щоб вибраити гіркоту, варили і їли, не приправляючи нічим. Смачнішої їхі свого дитинства і не пригадую. Через багато років я вирішила знову спробувати, що то за смакота. Назбирала гірчаків, двічі вимочила, двічі проварила, довго тримаючи на вогні, потім смажила на олії з перцем, лтстям, кропом. Подала своїм дівчаткам, вони тільки спробували і відклали ложки, а я таки одну проковтнула. Боже! Які ж недобрі! Як я їх дитиною їла, та ще й без олії й приправи? А ще ми ловили в Немії раків, рибу скойок. Боязко було стромляти руки в печери, раки сильно щипали, руки- ноги вкривались великими чорними п'явками, що робились від нашої крові довгими й пузатими. А ще ми збирали колосся, витереблювали і ли пахнюще зерно- діти повоєнних років, які вміли себе прогодувати. Хати в нас своєї не було, ми жили в квартирі у тітки, яка тримала овець і кіз. Будили мене мене до схід сонця, і я гнала своє стадо на вранішні роси. Босоногі, непокритими головами, цілі-цілі дні ми гасали полями, стрічаючи там сонце і проводжаючи його за обрій. Нас мочили дощі, сікли вітри, кололи стерні, допікав голод, але све одно ми були веселими і щасливими дітьми землі, сонця, вільними як вітер... Так зі мною говорила Наталія Іванівна Андрух- ланкова з села Червоного Барського району, невисока, худенька, коричнева од вітру й сонця жінка. Її голос грав сріблястим струмочком, слова в'язались у барвисте волоття речень, напродиво лагідних і сердечних. Давно я не чув такої поетичної мови, давно не стрічався з такою натхненною ніжністю і любов'ю до навколишнього світу, з таким тонким відчуттям своєї високої, гуманної місії на землі... (Іван Волошенюк, письменник) АНДРУХ НАТАЛЯ ІВАНІВНА - ( 5 грудня 1936 р – 11 липня 2006 р.).Народилась в с. Церівка Ново-Айдарського р-ну Донецької обл. в учительській сім'ї. Закінчила Могилів-Подільський технікум торгівлі. Освоювала цілинні землі в Казахстані. Згодом з сім'єю повернулася на Поділля. Працювала в буряківничій ланці колгоспу с. Червоне Барського р-ну. Автор збірки "Солов'ї на криниці" (1991). Наталія Іванівна все життя дивилась добрими, романтичними, захопленими очима, і ніякі удари долі, навіть найтяжчі і найжорстокіші, не змінили цього бачення, не переїнакшили... РІДНЕ СЕЛО Моє село... Біленька хата, І проти вікон квітне м'ята, І соняхи стримлять рядками- Неначе віхи над роками. Струмок із джерела дзюркоче, О, як сказать багато хоче- Слова любові і привіту До всього сонячного світу! Від синіх волошок у житі Ведуть у степ стежини биті. Мене колись і привела Одна до рідного села. Шукала щастя я далеко. Воно ж отут- в оцих лелеках, В оцій розлогій борозні, Що посміхається мені, Й до себе, мов у казку, кличе, І щастя на майбутнє зиче...    |
Меню сайту
Годинник
Пошук
Відео
Акваріум
.
 Пошук
Радіо
Відправити sms
.
|