Збір відомостей та свідчень про кількість загиблих на території Перепільчинської сільської ради Шаргородського району Вінницької області веде особисто сільський голова Анатолій Гончар.
- Орієнтовна кількість загиблих становить більш ніж 200 осіб, - говорить Анатолій Степанович, - самі розумієте, в роки війни ніхто не вів обліку ні живим, ні мертвим. Основне наше завдання – це не тільки встановити на братській могилі пам’ятник, нам треба знати звідки були ці люди, як вони жили до війни, і як провели останні роки, місяці та дні.
У розмові з сільським головою стало відомо, що в роки війни (1941-1944 рр.) в населених пунктах Червоне (стара назва Грабівці) та Перепільчинцях, що входили до 1959 року до складу Копайгородського району перебувало кілька тисяч євреїв, депортованих з різних міст та містечок Бесарабії та Буковини, більшість з них залишилися тут навічно лежати в подільській землі.
У сусідньому селі Червоному (колишня назва Грабівці – прим. автора) депортованих євреїв розмістили в таборі. Він був огороджений колючим дротом, оточений сторожовими вежами. Це була ще довоєнна споруда. 
До війни тут утримували в’язнів, якими наповнювала табір репресивна машина сталінського режиму. Ув’язнені будували у другій половині 30-х років "сталінську” трасу. Типову тюремну споруду збудували на "совість”, щоб жоден з ув’язнених не міг втекти від своєї долі. На початку війни окупанти тут же утримували вже радянських військовополонених, а згодом після передачі території Трансністрії Румунії в серпні 1941 року сюди зганяли євреїв з різних районів Буковини, Бесарабії тощо.
Точна кількість в’язнів, що перебувала в Червоному та Перепільчинцях не визначена. Людей було досить багато, в бараках жили скупчено, тому і щораз спалахували епідемії тифу, що поглинали людські життя без будь-якого жалю. Інші вмирали від хронічного недоїдання, сильних морозів, знущань окупантів, інших в’язнів знову приганяли на місце загиблих і все повторювалось знову і знову... Поховання проводилися без будь-яких почестей та ритуалів, хто був в одязі, а хто без... Ні прізвищ, ні імен, ні точної кількості загиблих. Червонівська та перепільчинська земля стала для них останнім пристанещем.
На початку 1944 року фронт все ближче і ближче підходив до Вінниці. У березні 1944 року Червона Армія звільнила в’язнів, що перебувала в названих населених пунктах. Для багатьох євреїв цей березневий день став другим днем народження, вони відчули знову, що таке свобода і як воно бути вільним. Страшні знущання, муки та поневіряння залишилися в минулому. 
Молоді люди призивного віку вступали до Червоної Армії, решта людей повернулася на рідну землю. Тільки мертві залишилися тут назавжди. В післявоєнний час могили, що були в полі, поблизу Червоного розрівняли, тепер і не знайти ці поховання. А та могила, що поруч з сільським кладовищем занедбана – звичайний насип землі.
В Перепільчинцях місце братських поховань збереглося в задовільному стані. Сільська громада планує встановити тут в майбутньому пам’ятник. Він має відображати повагу громади та суспільства в цілому до пам’яті жертв війни.

Ігор Браверман